Казка «Святий Миколай і село Верхня Стинава»

Було це дуже давно, ще у XIII столітті. До чоловіка, що його звали Іваном, який жив на хуторі, мав великий сад, сотню вуликів, розводив бджіл і продавав мед, увірвалися серед ночі грабіжники. Вони зв’язали руки господарю, забрали всі його гроші, цінні речі. А тоді один з них облив хату нафтою, щоб її підпалити. Зрозумів Іван, що його життя висить на волосині, та й став благати грабіжників: «Не залишайте мене тут помирати важкою смертю – у вогні живцем горіти від диму задихатися. Як не можете мене живим лишити, то вже краще киньте мене з гори в річку. Це буде легша смерть. А я вам за це дам образ святого Миколая, мальований грецьким художником. Він чудодійний». «А де ж цей образ? Щось не видно його в хаті». «Він на горищі, в коробці під сіном». «А чого ти його там тримаєш?» «Якось дізналися про нього чужинці і захотіли викрасти, тому я його заховав». Поліз один із грабіжників на горище, знайшов образ.

Стали радились зайди між собою, що робити із власником чудотворного образу, та й вирішили, що повинні сповнити його волю. Троє їх було, розбійників Сіли вони на коней, чоловіка зі собою взяли – зв’язаного шнуром і з кляпом у роті. На горі, над річкою, спинились. Той, що віз Івана, зняв його з коня та й кинув у воду. А в другого торба в цей час засвітилась, та, у якій образ святого Миколая був та інші Іванові речі. «Що за чудо?» – подумав грабіжник. Витягнув образ, а намальований святий ніби ожив, нахмурив брови, глянув грізно. Налякався грабіжник, кинув образ у річку і торбу з грошима та золотом теж, шарпнув коня за вуздечку та й помчав. За ним і друзі його-розбійники, що теж неабияк переполохались.

Іван, летячи вниз, молився: «Святий Миколаю! Я тебе благаю, не дай впасти та й пропасти, вирятуй мене, а я церкву тобі поставлю і про чудо твоє розповім людям». І тут ураз шнурки з рук Іванових спали, він пішов під воду. Але за мить виплив і побачив, що біля нього човен стоїть, а з човна світло йде. Заліз чоловік до середини. А там торба з його речами і образ святого Миколая. Притулив до себе той образ, розчулився, заплакав. «Дякую тобі, свят-отче», – мовив. І здалося Івану, що святий Миколай усміхнувся й підморгнув йому. Повеселів бджоляр-садівник, взяв весла в руки та й наліг на них. Плив човном, поки не стомився. А тоді поклав весла до середини, ліг на дно, накривши груди образом, і задрімав. І приснилося Іванові, що він вже вийшов з човна на берег, де ліс густий, а з нього виходить святий Миколай зі сокирою в руках і каже:

– Стинай дерева при березі, на який зійшов, і будуй собі хату. Вулики постав, сад посади, людей приваб до цієї, місцевості, яку сам Бог освятив і я поблагословив, і не забудь про те, що мені пообіцяв.
– Про церкву?
– Так. Зведи її. І скажи людям, щоб ходили туди молитися, щоб ростили віру в своїх серці і не тільки віру, а й любов, щоб робили добро одне одному, бо без любові і діл віра мертва.
– Гаразд.

Тільки це промовив Іван, святий зник, а він пробудився. Надворі посвітліло. Ранок прийшов. Згадав собі чоловік, що з ним трапилося вночі. Сів, взяв до рук весла, привів човен до берега. А на ньому і справді дерева, як у сні. Витягнув плавзасіб на сушу. Взяв торбу і образ до рук. Що далі робити? Куди йти? Як бути? Можна було б дім будувати, та де сокиру взяти? Тільки про це подумав, як щось гепнуло позаду нього. Оглянувся, а це те, що йому якраз було потрібно – топірець-молодець, заточений кінець. Помолився Іван, подякував Богу та Миколаю і взявся до діла. Сокира, як дурна, працювала в руках чоловіка. До вечора ділянку собі нею очистив, зробив сякий-такий курінь. «На перших порах вистачить», – подумав. Малини нарвав, недалеко росла, наївся, ліг спати. 

Отак щодня зранку до вечора працював, у лісі їжу шукав. Помаленьку став обживатися. Вулики зробив, хату поставив, коня купив, людей приманив, оженився у сорок літ і дітей народив. У тутешніх лісах було багато грибів, ягід, водилася різна дичина. В річці – плюскалася риба. Багатим виявився край, і з красивими краєвидами – і ліс тут, і гори, і річка-стрічка. Птахи співають. Квіти цвітуть. Бджоли гудуть. Коли вже село виросло, назвали його Стинавою. На місцині, що знаходилась трохи нижче від їхньої, теж стали селитися люди. Вони стинали дерева, будували хати, садили сади, копали городи. Щоб чужинці не плутали ці обидві місцевості, те село, де оселився першим Іван, назвали Верхньою Стинавою, а те, що з’явилося пізніше, Нижньою.

Церкву чоловік-бджоляр, як і обіцяв, поставив. Працювали на її будівництві всі – і мешканці Верхньої Стинави, і мешканці Нижньої. Образ святого Миколая, мальований грецьким художником, Іван віддав до церкви. Коли її освятили, то вночі чоловікові був сон, в якому він знову бачив свого улюбленого святого. Той стояв у ризах на повен зріст, мило усміхався Іванові. А тоді промовив такі слова: 

– Ти все зробив добре, чоловіче. Я оберігатиму тебе, твою родину, місцину, де ви живете, і кожного, хто ступить сюди ногою, зайде на молитву до храму святого, але при одній умові: і місцевий, і прибулець має пам’ятати про три речі, які є нерозривними, якими потрібно керуватися повсякденно і вміло – це віра, любов і діло.

 Автор: Любов Пікас

============================================